 |
|
|
головна | про газету | новий номер | архів | підписка | соціальні проекти | фотогалерея | рекомендуємо | контакти |
|
|
|
свідчення Щастя… Щастя – це успіх? Гроші? Слава? А може, щастя – це подих вітру, запах квітів, блакитне небо… Дивлячись на одні й ті ж речі, кожна людина сприймає їх по-різному. Хтось у блакитному небі бачить руку Творця, а для когось воно просто нагадує колір п’ятигривневої купюри. У кожної людини є свої життєві цінності. Вона сама обирає їх для себе. Немає на землі людини, якій би ні разу не доводилося щось вибирати. Вибирати між добром і злом, справедливістю і несправедливістю. Головне – зробити правильний вибір. Такий вибір зробив і теперішній пастор християнської церкви Андрій Ревтов. Перша частина його життя – спортивні успіхи і грошові махінації, поїздки за кордон і ночівлі біля теплотрас. Друга – ступінь магістра богослів’я, життя в одному домі з колишніми наркоманами, проповіді та ризиковані поїздки країнами СНД. Пропонуємо його свідчення вашій увазі. «Я народився в Жданові. Мій батько – відомий вчений в галузі металургії. Жили ми так як і всі в радянський час. Займався спортом – легкою атлетикою. Отримав звання майстра спорту, виступав за юнацьку збірну країни, був переможцем всесоюзних змагань. Я хотів прославитися, хотів, щоб усі говорили: «Оце чемпіон!». Моїми ідеалами були «крута» машина, гарний будинок, вродлива дівчина і багато-багато грошей. Згодом мої заняття спортом припинились через серйозну травму. Мені хотілося задоволення, слави і грошей – все одразу. Я вступив до технічного університету. Там познайомився з хлопцями, які заробляли гроші різноманітними шляхами. Мене попросили переїхати на cхід України. Коли я туди переїхав, у нас було достатньо велике угруповування, і я займав досить привілейоване місце в ньому. Моїм завданням було придумування різних фінансових афер. Я мав гарний офіс. Ми з хлопцями їздили на відпочинок за кордон і, здавалося, що все було добре. Але одного разу я зайшов надто далеко. І завдав шкоди людині, яка стояла значно вище за мене. Наші фінансові інтереси зіткнулися, і я програв. І змушений був переховуватись. Поїхав у Крим. Згодом закінчилися гроші. Стояла осінь, і я не знав, що мені робити. Декілька ночей спав біля теплотрас і думав: «Як же низько я впав». У мене був єдиний вихід – повернутися додому. Я не знав, що в цей час мої батьки стали віруючими. Батько вже почав проповідувати. Я не міг зрозуміти, як це могло статися? Він мав чотири докторських ступені, викладацьку роботу за кордоном, написав багато монографій, книг, статей. І ось все це він залишає - Академію наук, своє становище в суспільстві – і їде в євангельську церкву, де розповідає людям про Бога. Саме в цей час я повернувся додому. Я навіть не мав документів із собою. Батьки мені сказали: «Андрію, ми молимося за тебе, але не можемо тебе переховувати з багатьох причин». Отже, я потрапив до міліції. Почалося слідство. Я в камері, навколо мене люди з декількома судимостями, вбивці, насильники. Дивно, що до мене пустили батька. Він сказав тоді дві фрази, які мені запам’яталися на все життя: «Андрію, Бог бачить твоє серце, і якщо воно все ще хоче зла, Він не допоможе. Тебе посадять, і ти будеш опускатися все нижче і нижче. Але якщо твоє серце справді прагне змін, Він тебе виведе з будь-якої ситуації». Тоді я усміхнувся: «Добре тобі говорити, ти не в моїй ситуації». Але, повернувшись до камери, почав звертатися до Бога. Я не знав ніяких молитов, просто говорив: «Господи, якщо Ти є, допоможи мені звідси вийти, і я справді буду служити Тобі усе своє життя». Коли я це говорив, то не був впевнений, що Бог є. Але тут відбуваються дивні речі. Цього ж вечора мене викликає до себе слідчий і повідомляє, що наді мною не буде суду і мене відпускають. Це мене дуже вразило. Тоді я зміг поїхати додому. Мій батько ніколи нічого мені не нав’язував, і одного разу я сам попросив, щоб він взяв мене до церкви. Через деякий час я покаявся. Я побачив у людях з церкви те, чого не мали мої колишні друзі. Раніше я заробляв досить великі гроші і не мав недостатку ні в чому. Але коли я прийшов до церкви, у мене були лише спортивний костюм і турецькі тапочки. Соромився навіть у магазин за хлібом вийти. Однак поряд з віруючими я не почувався скутим у своєму одязі. Я відчував, що стосунки в церкві будуються не на грошах, а на чомусь іншому. Трохи згодом мене запросили вчитися в Київській семінарії. Тоді мені було 22 роки. Після закінчення семінарії я почав проповідувати. Пізніше я працював з молоддю з церков Київської області і був пастором невеликої церкви у Києві. Потім переїхав до Білої Церкви, де одружився. Тоді я вже почав викладати у богословських навчальних закладах. Мене попросили організувати в Київській області Міжрегіональний Біблійний інститут для підготовки служителів сільської місцевості. Потім так склалося, що я став займатися з наркоманами. Останнім часом все більше працюю в мусульманських країнах, викладаю в Таврійському Християнському інституті. Ми відкрили навчальну програму в Туркменії, Узбекистані, Казахстані для підготовки християнських лідерів. Дорогий читачу! Вибери собі Друга, з яким ти будеш впевненим у завтрашньому дні, будеш завжди відчувати Його присутність, підтримку і допомогу. Бог ніколи не буде дивитися на твоє обличчя і на твої купюри в кишенях». Підготувала Уляна Мочарська |
-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- |
|
