 |
|
|
головна | про газету | новий номер | архів | підписка | соціальні проекти | фотогалерея | рекомендуємо | контакти |
|
|
|
інтерв'ю Валентин
вважає, що світові потрібна відповідь, і ця відповідь є в людей, які знають
Бога як особистого Спасителя і добре володіють пером любові! В одному з
християнських видань я натрапив на свідчення, в якому молодий хлопець
розповідав про своє нелегке сирітське життя, протягом якого Ісус Христос не
залишив його. Яким було моє здивування, коли я дізнався, що цей юнак після
покаяння не тільки вступив на навчання до Львівської богословської семінарії, а
й редагує християнський бюлетень і взагалі вважає себе щасливим. У мене відразу
зародилось бажання познайомитися з ним. Так і розпочалася наша дружба. Моя зустріч з
Валентином Опрею відбулася у Львові, у приміщенні ЛБС на святкуванні першої
річниці виходу з друку християнського бюлетеня «Промінь надії» - видання, головним редактором якого є мій співрозмовник. - Валентине, вітаю тебе і всю команду «Променя
надії» з річницею праці. Для наших
читачів буде цікаво дізнатися, які цілі ставить перед собою ваше
видання? - Найважливіша
ціль – проповідувати грішникам спасіння, яке подарував нам Ісус Христос через
жертву на Голгофському хресті. На це Бог покликав мене. - Повернімося трохи назад. Як виник християнський
бюлетень «Промінь надії»? - Дуже просто і
цікаво. Ще в інтернаті я зрозумів, що маю покликання стати журналістом. Одного
разу завуч нашої школи попросив мене написати історію свого сирітського життя.
Я погодився, але написав її через три роки від того часу, як мене попросили. І
вже відтоді часу зрозумів, що це моє покликання. У кожному християнському
виданні я бачив своє видання, тобто почав мріяти про своє служіння. - Розкажи коротко про себе. - Народився я в
Одесі. Виховувався в інтернатах, тому що мати покинула мене, коли я був ще немовлям.
Нелегка доля випала мені, і тому я постійно почувався непотрібним. Але на
сьогодні я навчаюся у Львівській богословській семінарії, а також паралельно –
навчаюся в Одеському християнському університеті на факультеті журналістики,
відвідую євангельську церкву «Добра новина» у м. Стебнику. Мрію у близькому
майбутньому викладати і відкрити свою школу журналістики. - Чи важко дитині, яка виховувалася в інтернаті,
влитися в доросле життя «повноцінних» людей, які виховувалися у сім’ях? Чим
відрізняється уявлення таких дітей про світ? - Таким дітям
дуже важко влитися в суспільство. У дітей з інтернату ще під час навчання
закладається ментальність, що вони найнижчі за всіх людей. Через це у мене
виникало багато непорозумінь, тому що більшість моїх ровесників не розуміли
того, що я переживаю, а відповідно і я
не розумів їх. Наприклад, більшість дітей з інтернатів не були навчені
доглядати за собою, відповідати за доручені речі. І коли ти потрапляєш у
здорове суспільство, у тебе виникають багато непорозумінь щодо культури і
ставлення до інших. Діти з дому уявляють своє життя більш перспективним і
прекрасним, у них є впевненість і певні цілі щодо майбутнього, а у дітей-сиріт
навпаки: світ жорстокий, люди погані, ніхто їх не любить і вони нікому
непотрібні. Потрібно
приймати цих дітей такими, якими вони є, і довіряти Богу належну частку щодо
переміни їхнього життя. Чомусь певна категорія осіб думає, що людина повинна
змінитися відразу. Але це зовсім не так. Тільки тривала любов з часом робить
прекрасні переміни. - Які цілі ти поставив перед собою, навчаючись в
інтернаті? І яким здавалося тобі життя? - У мене була
одна ціль - отримати після навчання певне забезпечення житлом. А життя було
нестерпним. Усе, що тільки думав, то це те, що життя не варте, аби жити. - Які
найсумніший та найприємніший спогади про життя в інтернаті? - Найсумнішим
моментом мого життя в інтернаті була самотність і відкинутість. Найбільше я не
любив вихідних, тому що домашні діти їхали додому до рідних, а ми залишалися у
чотирьох стінах самотніми. А приємним моментом було навідування гостей. - Як склалося твоє життя після закінчення
інтернату? - Я навчався у
Добромильському і Лівчицькому інтернатах. Після закінчення цих закладів вступив
до швейного училища-інтернату, де навчався три роки, а після його закінчення
пішов у нікуди. Мені не дали житла і не забезпечили роботою. Я навіть пам’ятаю
той день, коли мені сказали забрати свої речі і піти світ за очі. Але Господь
не покинув мене і я жив у свого друга Сашка, а до інших друзів ходив на
заробітки, аби було за що жити. Я знаю, що є люди, які переживають нині таку
саму ситуацію. Тому хочу вас запевнити: довірте своє життя Тому, Хто його вам
дав і Він допоможе вам пройти крізь низини, щоб дати вам найкраще. - А що сталося із твоїми батьками? - Батько покинув мою матір, коли дізнався про її вагітність, а матір через певні обставини була змушена залишити мене. Я ще не зустрівся із своєю матір’ю, але знаю про її життя. - Як відбулася зміна твого життя? Що стало
поштовхом до набуття глибокої віри в Ісуса Христа? - Я дуже
втомився від того життя, яким жив колись. І це привело мене до пізнання Божої
правди. На той час я вже закінчив училище і жив у свого друга. Одного разу він
прийшов додому і сказав мені: “Валентине, у приватному ательє є для тебе
робота. Чи не хотів би ти працювати?” Я, звісно ж, погодився і пішов на роботу.
Там я познайомився з віруючою жінкою Олею, а вона познайомила мене з Ісусом
Христом! Я також дякую за служителів благодійного відділу “Росинка”, керівником
якого є Антоніна Філіпович. Цей відділ діє при Львівській богословській
семінарії. Через їхнє служіння я на ділі побачив любов. Я бачив у цих людях
радість, впевненість і життя, що засвідчувало про їхнє щастя, і це мене
привабило до справжнього служіння Богу. Вони ніколи мені не докоряли, а навпаки
- любили і вірили, що я належу Богу. Саме тоді, коли я познайомився з
віруючими, я почав пильно прислухатися до того, що вони розповідали про
Спасителя світу. Я почав застосовувати те, про що вони говорили. Бог почав
через Своє Слово показувати, наскільки гидке гріховне життя, і що так далі жити
неможливо. Відтоді я назавжди покинув шкідливі звички і почав довіряти Богові.
Поштовхом до глибокої віри були також і мої випробування. Якщо тебе ніхто не
чіпає, то ти й не докладаєш певних зусиль, щоб боротися за правду Божу. Так
було і є в мене. - Як змінилося твоє життя після покаяння? Чим ти
займаєшся сьогодні? - Я почав
виконувати Слово Боже, змінилися мої цінності. Я краще розумію суть справжнього
життя. Сьогодні навчаюся у Львівській богословській семінарії і паралельно – у
Християнському університеті в Одесі на факультеті журналістики. Також видаю
християнський бюлетень “Промінь надії”. - Чи зміг ти простити жінці, яка привела тебе на
світ, те, що вона залишила тебе немовлям? Як складаються нині ваші стосунки? - Звичайно,
зміг. Коли я прийшов до Бога, то зрозумів, що мама вчинила так, тому що не знає
Ісуса Христа, як свого особистого Спасителя. Вона була змушена так зробити. Її
покинув мій батько, а її батьки теж не були б раді, якби вона прийшла додому
вагітною (я так зрозумів з листа, якого написала мені мама). Тому я не
ображаюся на неї. Дух Святий дав мені повну свободу від непрощення. Я знаю, де
моя мама проживає сьогодні, а вона знає, що я християнин. Я навіть почав
переживати такі почуття, які син відчуває до матері. Це щось надзвичайно
приємне і радісне. Ти почуваєшся потрібним і впевненим, тому що є та, яка тебе
народила і любить. Я її люблю, і мрію про нашу зустріч. Нині ми майже не
спілкуємося, на це є причини. У мами не все так легко, тому що вона має сім’ю,
яка про моє існування нічого не знає. Я дуже обережний у цих питаннях, тому що
розумію, що один неправильний крок породить проблеми. Тому прошу вас, читачі,
молитися за мою зустріч з мамою. Сьогодні більшість людей полонені непрощенням
стосовно рідних, думаючи, що цим вони зарадять своєму горю, але це фальш.
Непрощення зруйнувало і руйнує по сьогодні багато сімей, дітей покидають
батьки. Можливо, хтось із вас не може простити братові, батькам, дружині.
Зробіть правильний вибір: простіть тих, на кого ображаєтеся, і тоді здобудете
мир і щастя. - Твоя заповітна мрія. - Я мрію
створити сім’ю, в якій будуть любов, розуміння і злагода. Мрію також з Божою
допомогою прислужитися християнській журналістиці, відкривати в церквах
видавниче служіння. Світові потрібна відповідь, і ця відповідь є в людей, які
знають Бога як Особистого Спасителя і добре володіють пером любові! - Що б ти порадив молодим людям, життя яких чимось
схоже на твоє? - Будьте собою,
пізнавайте Господа Ісуса Христа через Слово Боже, не копіюйте сильніших від
себе, тому що Бог створив вас особливими і неповторними. Люди, які копіюють
своїх знайомих, далеко не зайдуть, тому що думка знайомих буде керувати ними,
і, відповідно, вони будуть їхніми рабами у всьому. Пам’ятайте: немає на землі
подібного на вас, ви особливі, і Бог хоче зробити щось особливе через вас, тому
що Він знає, що ви зробите найкраще за всіх. Божих вам благословень! Розмовляв Богдан Галюк |
-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- |
|
